Образи і символи усмішки «Письменники» О. Вишня

Коротко про головне: “Письменники” Остапа Вишні – це не просто іронічна картинка літературного цеху 1920-х, а гостра сатира на творчий конвеєр, де талант, гонорар і цензура зіштовхуються в одній точці. Гумор тут – не для сміху, а для думки.

Хто всі ці люди: колективний образ письменника

Остап Вишня не змальовує когось конкретного. Ні. Усе навпаки. Він створює збірний, узагальнений образ радянського літератора – від новачка з пачкою рукописів до маститого критика, який роздає оцінки стилю і формі інших. Хитрість у тому, що в цих “портретах” читач легко впізнає знайомі типажі.

Цікаво, що шлях до слави виглядає як абсурдна багаторазова спроба втулити редактору щось, що “не таке, а отаке”:

– Так у мене є й не таке. Тільки вдома… Я принесу…

Знайоме, правда? Творчість тут – це не політ думки, а серіал без фіналу, де автор постійно підлаштовується, змінюється, підганяє себе під формат.

Але є одне але: Вишня не знущається, він співчуває. Бо письменник, за його логікою, – це той, хто “увесь час пише й нема йому нікоторого впину”. І хочеться, і колеться, і муза не завжди при ділі, а писати треба. Хай навіть у штанях із діркою.

Письменники як різновиди – літературний зоопарк

Тепер уважно: Вишня вводить класифікацію. І вона, чесно кажучи, геніальна у своїй простоті. Письменники в нього – не просто за жанрами, а майже за довжиною рядка:

• Прозаїки – у них “рядок дуже широкий і дешевий”.
• Поети – “рядок коротенький, яскравий. І на кінці в нім причеплено або риму, або асонанса, або алітерацію”.
• Футуристи – ще вчаться, “дряпають” щось без форми, граються, не пишуть насправді.

А тепер тримайте:

Коли цього не причеплено, то такий вірш зветься верлібром, або ліверною ковбасою.

Чи не здається вам дивним, що поезія тут дорівнює ковбасі? Звісно, це гра слів. Але за нею стоїть більше – Вишня натякає: іноді поезія так спрощується, що стає схожою на щось зовсім буденне. Наче продукт з ринку.

Символізм як гротеск

Окрема пісня – символісти, неокласики, імажиністи, реалісти. Для кожного з них автор вигадує образ або жарт, що скидається на символічний портрет епохи:

• Імажиністи – “від слова ‘і ми мажемо’. Так що це всім зрозуміло”.
• Реалісти – “що скінчили реальну школу й не склали конкурсу до політехніки”.
• Неокласики – “їйбо, ми не такі, як ви нас розумієте!”

Це не просто кпини. Це тонка іронія з приводу того, як кожна школа намагається заявити про свою винятковість, забуваючи, що головне – не термін, а думка.

А гумористи? Їм найгірше. Бо:

“навіть коли зуби болять, мусять писати щось ‘веселе'”

Це боляче, правда? Бо бути веселим на замовлення – це найменш веселе з можливого. І от вам ще один символ – образ нещасного гумориста як людини, що ховає втому, біль, зневіру за ширмою жартів.

Талант як привид і гонорар як мотивація

Хто не чув про “талант від Бога”? А от Остап Вишня питає просто:

“От тільки де в письменника той талант знаходиться – не знаю”.

А ви знаєте? Він шукав і в лазні, і при купанні, і в спілкуванні – не знайшов. А все ж талант – є. Бо як же інакше це все пишеться?

Тут і з’являється ключовий образ – гонорар. Так, не муза, не визнання, не ідеї – гонорар.

“Гонорар декотрі теоретики вважають за головний чинник у психології творчості.”

Хочеться сказати – а що, ні? Усе просто: коли за літературу платять, вона живе. Коли не платять – вона мучиться або зникає. Ось вам цитата, яка це підтверджує:

“Коли б не було на світі гонорару і поет побачив на вулиці тічку, він або пройшов би собі потихеньку…”

Іншими словами, навіть натхнення – це теж трошки фінансовий стимул.

Символіка через деталь

Між іншим, Вишня майстер гри з деталями. У нього все має значення – навіть довжина чуприни:

“із зростом чуприни зростає й той чи інший письменників світогляд”

Це не просто влучність. Це алегорія на те, як “дорослішання” в літературі часто дорівнює пристосуванню до ідеологічних вимог.

А от штані – “дуже добрі” чи “дуже діряві” – символ удачі або невдачі. Не майстерності, не таланту – саме талану.

Підсумуємо просто

Остап Вишня – не просто жартує. Його “Письменники” – це дзеркало літературного процесу, де смішне – це трагічне, замасковане під анекдот.

Усмішка, написана ще 1927 року, і сьогодні звучить напрочуд актуально. Бо в ній – і про замовну творчість, і про постійне “не таке, а отаке”, і про важкий вибір між гонораром і щирістю.

Тож, читаючи Вишню, пам’ятайте: за кожним смішним словом – серйозна правда про літературу і тих, хто її створює.

А ви тільки вдумайтесь – пройшло майже сто років, а нічого не змінилось.