Проблематика усмішки «Письменники» О. Вишня

Писати – легко. Бути письменником – складно. А стати ним – то взагалі щось між спортом на витривалість і цирком. Приблизно так виглядає головна проблема, яку піднімає Остап Вишня у своїй сатиричній усмішці “Письменники”.

Як не писав – уже письменник

З чого все починається? З ілюзії. Людина щось написала – і вже думає, що “письменник”. А Вишня тонко, ніби між іншим, зриває рожеві окуляри:

“І то не така людина є письменник, що випадково там щось напише і стане… Ні! – письменник так він увесь час пише й нема йому нікоторого впину”

Тут не лише про труд. Тут і про страждання, і про нав’язливу потребу – бо якщо не пишеш постійно, ти не письменник. Але є одне “але”: навіть якщо пишеш – не факт, що тебе надрукують.

І тут ми впираємось у перший гострий кут:

1. Проблема входу в літературу.

Автор показує, як приниження, відмова, прохання “принесіть ще”, “нам не таке треба” ліплять із новачка… ні, не письменника – продавця текстів на замовлення. Це не перебільшення – просто прочитайте:

“- Так у мене є й не таке. Тільки вдома… Я принесу…”

Смішно? Аж надто знайомо тим, хто хоч раз намагався щось опублікувати.

Платформа, ідеологія, форма, зміст – і все це в голові

Переходячи далі, Вишня обережно, але точно виводить ще одну тему:

2. Проблема ідеологічного тиску.

Після того, як письменник умовно “вписався” в систему, він, як каже автор:

“жарить про форму і зміст”, і вже судить: “У Тичини, знаєте, є щось старе… Не скажу напевно, що саме, але щось є…”

Замисліться: людина ще вчора бігала по редакціях, а вже сьогодні “експерт” із форми та змісту чужих творів. Як так сталося?

А сталося от що – систему не цікавить глибина думки. Її цікавить, чи вписується автор у платформу (читай: радянську). І Вишня це проговорює прямим текстом:

“Платформа переважно тепер радянська. Навіть не переважно, а виключно радянська”

Це не просто ремарка – це гірка констатація.

Письменник як вид – проблеми класифікації

А тепер трішки гумору, але з гачком. Вишня жартує про класифікацію письменників. І от вам ще одна болюча тема:

3. Проблема художньої самобутності.

“Символісти – це ті, що пишуть віршами ‘символ віри’. Потім вони перевертаються на неокласиків, з неокласиків на пролетарських…”

Зверніть увагу – не ростуть, не еволюціонують. Вони перевертаються. Це словце – ключ. Бо Вишня дає зрозуміти: часто не внутрішнє переконання змінює стиль письменника, а зовнішній запит. Сьогодні ти символіст, завтра – футурист. А післязавтра – ще хтось, аби тільки лишитись у літературі.

Так, смішно. Але насправді – гірко. Бо це вже:

• підміна мотивації творчості;
• втрата власного голосу;
• залежність від літературної моди або цензури.

Що болить письменнику – про гонорар

І ось ми добралися до найвідвертішої частини усмішки. Та, де не до жартів. Бо тут йдеться про те, що справді болить. Гроші.

“Найголовніше для письменника – гонорар.”

Хтось посміється. А хтось скаже: ну а що, неправда? І далі ще краще:

“Гонорар декотрі теоретики вважають за головний чинник у психології творчості”

І Вишня не проти. Бо сам – практик. І він чесно каже: гонорар – це те, що тримає автора на плаву. Буквально.

Пам’ятаєте вірш про тічку і компліменти?

Коли я бачу на вулицях тічку
І коло неї ватагу собак,
Я згадую гарну дівчину,
Оточену компліментами
Перехожих гуляк…

Він наводить це як приклад того, як гонорар спонукає до інтерпретації. Бо інакше автор пройшов би повз. А так – пригадав. Ще й красиво.

Це не про зраду ідеалам. Це про виживання в професії, де гонорар – це і мотивація, і їжа, і визнання в одному флаконі.

Гумористи – окрема біда

Ще одна тема – болюча і дуже особиста для самого Вишні:

4. Проблема внутрішньої несвободи жанру.

“Навіть коли зуби болять, мусять писати щось веселе”

Сказано не тільки з жалем, а й із натяком на те, що гумор – це тягар. Особливо тоді, коли все всередині рветься на крик, а ти маєш усміхатись. Бо такий “жанр”.

Гуморист, за логікою Вишні, – це людина, яка сміється не від радості, а всупереч болю. І це, можливо, найглибша проблема з усіх.

Коротко про головне

В усмішці “Письменники” піднімається цілий вузол проблем:

• перешкоди на шляху до друку
• пристосуванство і літературна мімікрія
• залежність від політичної платформи
• знецінення таланту
• ринок і гроші як рушій літератури
• внутрішній конфлікт жанрових авторів

А знаєте що? Вся ця проблематика звучить до болю актуально. Просто замініть газету на видавництво, агонорар – на монетизацію через соцмережі, і… ви знову у тексті Вишні.

Як на мене, це не просто сатира. Це болюча правда про те, як бути письменником – тоді й зараз.