Переказ (скорочено) казки «Фарбований шакал»

Голодна тварина, стара фарба й надто довге вухо на власний голос – усе це злилося в одну веселу, а водночас повчальну індійську казку про те, як легко злетіти вгору на брехні й так само легко звалитися додолу. Як це було? Слухайте.

Шакал у біді

Жив собі в лісі звичайнісінький шакал на ім’я Чандарава. Та якось усе пішло шкереберть: їжі не було, голод стискав живіт, і він подався до міста на пошуки чогось поживного. Але замість смачного обіду зустрів зграю псів, які мало не розірвали його на шматки.

Щоб урятуватись, Чандарава вискочив у якийсь двір і – що було сили – стрибнув у перший-ліпший чан, повний синьої фарби. Рятував шкуру – в буквальному сенсі. І, уявіть собі, вижив! А ще – став повністю синім. Не просто синім, а прямо-таки “із шиєю, як у Шиви”.

“Ховаючись від переслідувачів, шакал ускочив туди і зробився такий синій, що собаки його не впізнали й порозбігалися.”

Як з’явився цар Какудрума

Так Чандарава повернувся до лісу – яскраво-синій, як намальований. А лісові звірі – леви, тигри, пантери, вовки – накивали п’ятами. Хто б не злякався такого “диво-звіра” посеред звичних хащ?

І тут почалося найцікавіше. Хитрий шакал вирішив не розкривати правду, а, навпаки, скористатися нагодою.

“Сам Брахман, сотворивши мене сьогодні, звелів: ‘Там, де звірі не мають повелителя, віднині я тебе оголошую раджею…'”

Так Чандарава, вже під іменем Какудрума, став царем. І не просто правителем, а цілим “менеджером дикої фауни”. Він почав роздавати посади:

• леву – радника,
• тигру – постільного (не питайте!),
• пантері – охоронницю скрині,
• вовкові – сторожа.

А шакалів – своїх родичів – вигнав геть. У шию!

“З родичами своїми – шакалами – він навіть розмови не заводив, а просто вигнав їх у шию.”

Влада – річ слизька

Новоспечений цар жив собі прекрасно. Звірі приносили йому здобич, він розподіляв її, жив на широку лапу. Але одна річ його підкосила – ностальгія. А точніше – голос крові.

Одного разу він почув завивання шакалів у лісі. І не витримав. Старі інстинкти вдарили в голову – і він сам завив. Гучно. Розчулено. По-шакалячому.

“Не в змозі стриматись, він схопився і сам почав голосно вити.”

І це стало фатальною помилкою.

Звірі в гніві

Усі, хто колись йому вірив, одразу зрозуміли: це ж не посланець Брахмана! Це звичайний обманщик, “нікчемний шакал”, який накинувся на трон і грає роль. І як це буває в багатьох байках – справедливість прийшла у вигляді колективного гніву.

“Це ж усього-на-всього нікчемний шакал, якого слід розшматувати!”

Тож шакал, який пофарбувався й зневажив своє коріння, був розірваний на шматки – без церемоній.

Мораль на десерт

Ця історія не тільки про звірів. Це – алегорія. Фарба – то брехня. Синій колір – фальшиве прикриття. А влада, здобута обманом, тримається до першого “вию”.

Іронія в тому, що все могло бути інакше. Якби Чандарава не погнався за всім одразу: і славою, і їжею, і статусом. Якби не зрадив своїх. Якби не вважав себе розумнішим за всіх.

“Не в свої сани не сідай.”

Що можна винести з цієї казки

• Не будуй кар’єру на брехні
• Не відмовляйся від своїх, коли злетів угору
• І головне – ніколи не забувай, хто ти є насправді

Це, як на мене, одна з тих казок, яка прикидається дитячою, а насправді – б’є по найболючішому. Бо кожен з нас знає бодай одного фарбованого шакала. А може, навіть часом сам ставав таким…