Переказ (скорочено) комедії «Ревізор» Гоголь
Одна п’єса – і вся імперія наче в дзеркалі. Комедія “Ревізор” Миколи Гоголя – це не просто класика. Це велика сатира, в якій провінційне містечко стає сценою для абсурду, а дурість – рушієм подій. І ось як усе розгортається.
Дія перша: паніка з нічого
Містечко, де йде дія, не має назви. І дарма, бо таких міст сотні – та сама атмосфера, ті самі чиновники. Все починається зі звістки: мовляв, приїхав ревізор з Петербурга, та ще й інкогніто. Паніка. Чиновники кидаються чистити авгієві стайні своєї корупції.
“Я, признаюсь, нікого не боюся, крім Бога та ревізора”, – нервує городничий Антон Антонович Сквозник-Дмухановський.
Бобчинський і Добчинський – типові містечкові “вухо й око” – випадково натикаються в готелі на підозрілого пана. Це – Хлестаков. І хоч він просто безгрошовий чиновничок, його приймають за високого ревізора. Помилка? Ще яка! Але дуже вигідна… йому.
Дія друга: перший акт брехні
А що ж наш герой? Іван Олександрович Хлестаков сидить у готелі, голодний як вовк і переляканий не менше. Він не розуміє, чому до нього раптом прийшов сам городничий – та ще й поводиться так, наче перед ним генерал.
“Я, признаюсь, не люблю таких речей: щоб просто так, ні з того ні з сього, приставали з боргами…” – скаржиться Хлестаков, не розуміючи, що цю фразу городничий сприймає як натяк на хабар.
І справді: Антон Антонович підсовує Хлестакову 400 рублів. Той не надто відмовляється.
Дія третя: чим більше брехні – тим більше захоплення
Після ситного обіду і теплих слів наш псевдоревізор перетворюється на справжнього “великосвітського”. Він починає фантазувати на повну:
“Я часто буваю в Петербурзі, буваю в театрі, обідаю з міністрами, приятель Пушкіна”.
Це вже не просто вигадки – це шедевр самовпевненості. Слухачі ж – городничий із дружиною Анною Андріївною та донькою Марією Антонівною – в захваті. Хлестаков навіть починає загравати до обох жінок. А ті й не проти.
Дія четверта: хабар на кожному кроці
На ранок усе місто стоїть у черзі, щоб зробити ревізору… подарунок. І, звісно, всі намагаються донести на інших. Земляника з насолодою видає своїх колег:
“Він п’є; той курить; третій взагалі неписьменний…”
Хлестаков “позичає” гроші в кожного, з посмішкою забирає ще кілька сотень. Але в душі він вже готується втікати. Його слуга Осип усе бачить і каже:
“Пане, пора вже їхати, поки не пізно!”
Перед від’їздом Хлестаков ще встигає освідчитись Марії Антонівні, та ще й отримати згоду на шлюб. Здається, він взяв від цього міста все, що міг.
Дія п’ята: останній акт – без слів
Городничий – щасливий. Він уже мріє про зятя в міністерстві, нову посаду в столиці, пишне весілля. І от – кульмінація.
Поштмейстер читає лист Хлестакова до друга Тряпічкіна:
“Уяви собі, мене тут прийняли за генерала! Годують, пригощають, жінки аж тануть – а я тим часом обібрав усіх і втік”.
Шок. Лють. Ганьба. Але на цьому ще не все. Вбігає слуга й повідомляє: “Приїхав справжній ревізор. Просить усіх до себе”.
Сцена – німа. Слова тут зайві.
Що ж у сухому залишку?
П’єса “Ревізор” – це не просто набір сцен про смішних чиновників. Це підручник із людських слабкостей. Тут усе – як на долоні: марнославство, жадібність, безглуздя, страх. І – найгірше – сліпа віра в чин, а не в розум.
“Не винен я – самі дурні” – сказав би кожен персонаж, і був би по-своєму правий.
А тепер скажіть чесно: хіба щось змінилося?
