Переказ (скорочено) комедії «Сватання на Гончарівці» Квітка-Основ’яненко
Ось що цікаво: ця п’єса смішна, але кожен сміх тут – із присмаком правди. Бо “Сватання на Гончарівці” – не просто про сватів і пироги. Це про любов, грошовитих дурнів, хитрих матерів і просте українське життя з усіма його чудасіями.
Все починається з п’яного Прокопа
П’єса відкривається класично: Прокіп Шкурат, веселий, але не дуже тверезий батько сімейства, намагається чкурнути “на вольну”. Його зупиняє дружина Одарка, гримлячи:
“Чи я ж тобі не говорила?
Чи я ж тобі та не веліла?
Щоб ти дома сидів
І на вольну не ходив?”
Одарка сердита, бо саме вона годує родину, торгуючи бубликами, а чоловік розтринькав господарство і тільки й знає, що пити. Але їй не до сварок – вона має великий план.
Вибір: дурник чи кріпак?
На сцену виходить Павло Кандзюба. Його ідея – одружити свого сина Стецька з донькою Прокопа й Одарки – Уляною. Знаєте, що смішно? Усі знають, що Стецько – дурник. Але багатий. А от Одарка хоч і зневажає хлопця, але, почувши про спадок, засвітилося у неї в очах: мовляв, з дурнем жити можна, зате гроші будуть.
Що ж Уляна? Вона категорично проти. У неї серце належить Олексієві – простому, але працьовитому ковальові. Біда в тому, що Олексій – кріпак. І от тут уже не до романтики. Одарка б’є тривогу: “Хіба я буду панською служкою віддавати свою дитину?!”
Прихід дурника і душевний гуркіт
І от прийшов Стецько. І пішло – розмова без сенсу, пісеньки, що мали розчулити Уляну:
“На курочці пір’ячко рябоє,
Любимося, серденько, обоє…”
Але дівчина не розгубилась. Її відповідь – пісенна відсіч:
“Лучче мені з мосту в воду,
Чим достатися уроду!”
А Стецько тільки плечима знизує – мовляв, так треба, бо батько сказав.
Сцена на трьох: Стецько, Уляна й ревнивий коваль
Олексій не витримав: він з’являється зненацька й застає, як Уляна розмовляє зі Стецьком. Дівчина намагається пояснити, що все – фальш, що серце її належить лиш йому. І хоча вона плаче, все виглядає марним – бо матір сказала своє слово. А мати у цій хаті – головнокомандувач із дубцем.
Дядько на підмогу і геніальний план
У гру вступає Осип Скорик – відставний солдат і дядько Олексія. Його харизми вистачило б на цілу сотню персонажів. Він обіцяє сватати Уляну – але не за Стецька, як домовився, а потайки за свого племінника.
“Не один на світі я –
Лекар, купчик і суддя.
Правдой в світі не живьот –
І, где можна, знай берьот.”
Ось вам життєва філософія Скорика – проста й “робоча”.
Сцена сватання: гарбуз в обмін на хустку
Починається найгостріший момент. Хата прикрашена, стіл накрито, рушники напоготові. Стецько сяє, мов сам князь. Скорик говорить за всіх – браво, як юрист і актор водночас. А Уляна… Уляна в сльозах.
Одарка тисне:
“Подай рушники! І не брикатися!”
І от – перелом. Замість хустки на таці виявляється гарбуз. Стецько, не зрозумівши нічого, бере гарбуза. А Олексій – хустку. Сцена вартісна “Оскара”.
Одарка в шоці. Але Скорик має план і тут: переконує, що то доля, що гріх буде тепер хустку забирати, бо пороблено.
“Раз уже хустку одержав Олексій – то він і повинен стати нареченим Уляни!”
Вуаля – одруження з коханим офіційно затверджене.
А що Стецько?
А Стецько, попри свою простоту, вміє давати фінал. Його прощальна пісенька – вершина комічної зухвалості:
“Мати, сказися,
Батько, подавись,
Жених, провалися,
Москаль, утопись!”
І йде геть, гордо, з гарбузом у руці. Як символ любовної поразки, замотаний у глупство.
Хочу сказати одне: “Сватання на Гончарівці” – не просто смішна п’єса. Це справжній портрет української ментальності. Зі сміхом, зі сльозами, з гарбузом – і з перемогою справжнього над вигаданим.
