Реальне та фантастичне у повісті-казці «Аліса у Дивокраї»

Аліса біжить за Кроликом – і падає в нору. Так починається одне з найнеймовірніших зіткнень логіки з абсурдом, буденності з дивом, а реального – з фантастичним. Але знаєте, що цікаво? Ці світи у творі не протиставляються, а живуть поруч, сплітаючись в один химерний всесвіт.

Побут і уроки як відправна точка

Спершу все виглядає цілком звично: дівчинка нудьгує біля річки, сестра читає книгу без картинок – знайома картина, правда ж? Але саме в цій буденній тиші раптом з’являється Білий Кролик з годинником, що бурмоче собі під ніс:

“Ой лишенько, як я забарився!”

І тут розрив шаблону: кролик – в жилеті, з кишенькою і годинником? Уже не дуже схоже на реальність. Але Аліса, хоч і здивована, реагує цілком природно – просто біжить за ним. Це перше й головне правило “Дивокраю”: не став занадто багато запитань, інакше нічого не зрозумієш.

А знаєте що? Оця межа між буденністю й вигадкою стерта так майстерно, що не завжди зрозуміло – це сон чи метафора.

Фантастика в деталях і ситуаціях

Фантастичне в книзі – не тільки говорячі тварини. Це ще й абсурдні правила, зламані закони логіки й фізики. Аліса може то вирости до стелі, то зменшитися до десяти дюймів після того, як з’їсть тістечко з написом “З’їж мене” чи вип’є з пляшечки “Випий мене”. І при цьому:

“З’їла – нічого не сталося. Відкусила ще – знов нічого. А тоді раптом почала зменшуватись…”

Немає жодного правила, яке працює двічі однаково. І це, до речі, страшенно нагадує світ дитячого мислення, де уява і реальність часто перемішуються без жодного попередження.

Мова як інструмент реальності… і ні

Давайте подивимось на розмови. У реальному житті ми зазвичай намагаємося говорити логічно. А тут що? Миша ображається на слово “кіт”, Гусінь питає:

“Хто ти така?”

Аліса відповідає:

“Чесно кажучи, сама вже не знаю” – бо ж вона щойно зменшувалась, збільшувалась, знову зменшувалась…

Тут мова не прояснює, а ще більше плутає. І це не випадковість, це фішка: Керролл – математик, який досконало знає логіку, тому й бавиться з нею, перевертає її з ніг на голову.

Вигадка як форма критики

У цьому всьому безумстві – прихована сатира. Королева, яка кричить “Стяти йому голову!” направо й наліво – це ж не просто персонаж казки. Це насмішка над безглуздою владою, яка карає ще до того, як запитає.

“Спершу вирок – потім суд!” – іронічна цитата, яка лякає точністю.

Але ж як блискуче подано – через фламінго замість ключок і їжаків замість м’ячів у грі в крокет.

Моменти, які тримають за землю

Уся ця фантасмагорія не означає, що реальне зовсім зникло. Навпаки. Є постійні згадки про Діну – кота Аліси, є логічні думки дівчинки про широти й довготи під час падіння в колодязь, є спроби пригадати таблицю множення. Вона – як якір у морі абсурду.

“Чи я не Мейбл? Мейбл не вміє таблицю множення. А я? Тричі чотири… тричі чотири… Та воно ж було дванадцять!”

Здається смішно, але це ж тривога. Вона боїться, що перестає бути собою. І тут реальне – не просто фон, а основа переживань героїні.

Де межа – і чи вона є?

Ось вам питання: коли саме сон стає реальністю? Або навпаки? Аліса ж наприкінці:

“Прокинулася й побачила, що лежить на колінах у сестри…”

То що, це був лише сон? Можливо. Але сама сестра згодом починає уявляти героїню серед фантастичних істот. Тобто Дивокрай виявився не лише фантазією однієї дівчинки, а чимось більшим – метафорою дитинства? Тонкою тканиною пам’яті?

Що об’єднує вигадане і буденне?

Це просто: внутрішній світ дитини. Аліса спокійно сприймає те, що дорослі назвали б маячнею. Вона не сперечається з Чеширським Котом, який каже:

“У нас усі не всі вдома. І я, і ти.”

Вона намагається зрозуміти. І в цьому – магія книги. Там, де дорослий скаже: “Це ж нісенітниця”, дитина бачить пригоду. І навпаки.

Дещо для роздумів наприкінці

У “Дивокраї” фантастичне не протиставляється реальному. Вони сплетені – як віночок із квітів і будяків. Один без іншого не тримається. Бо поки ти не впадеш у кролячу нору – не зрозумієш, хто ти є.

А тепер просте питання: а якщо Дивокрай – це не вигадка, а дзеркало нашого світу? І не світ навколо дивний, а ми просто розучились бачити чудеса?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *