Реферат про Астрід Ліндґрен
Хтось пам’ятає її як “маму Пеппі”, хтось – як борчиню за права тварин. Але всі, хто хоч раз тримав у руках її книжку, знають: це було не просто читання – це була магія.
Як фермерська донька стала символом дитинства
Астрід Ліндґрен (дівоче прізвище Еріксон) народилася у 1907 році в містечку Віммербю. Її дитинство пройшло серед полів, яблунь і куп сінa – і саме там зародилась та особлива любов до природи, яка пізніше проникне в кожну її книгу.
Уявіть собі: сільська дівчинка, яка слухає родинні байки, вигадує історії на ходу, а згодом стане “Сельмою Лаґерлеф з Віммербю”. До речі, саме так її називали в школі. Жартома, звісно. Але як влучно.
Уроки незалежності й відваги
Цікаво те, що життя Ліндґрен – це теж сюжет для роману. В 18 вона завагітніла від редактора газети, в якій працювала, але… відмовилася вийти за нього. Вона поїхала до Стокгольма, знімала кімнату, працювала, навчалась стенографії і машинопису, залишивши сина тимчасово в іншій родині. Все це – на початку XX століття. А тепер скажіть чесно: чи часто ви чули про таких жінок тієї епохи?
Це досвід, який зробив її чутливою до тем рівності, свободи, сміливості. І це не раз прочитується в її героях. Як-от у словах Пеппі:
“Я можу впоратись із собою. Я завжди можу впоратись із собою”.
Твори, які змінили обличчя дитячої літератури
Астрід почала писати не для видавництв – а для доньки Карін. Першу історію про Пеппі Довгапанчоху вона вигадала, коли та хворіла. І знаєте, що цікаво? Видавництво відмовилося друкувати цю історію. Спершу.
Але потім був конкурс. Ліндґрен надіслала свою іншу повість – і зайняла друге місце. А вже наступного року подала ту ж Пеппі – і виграла. Далі був фурор. Історії про дівчинку, яка “підіймає коня, живе без дорослих і зберігає золото у скрині”, стали культовими.
Список її найвідоміших творів виглядає переконливо:
- Пеппі Довгапанчоха (1945)
- Карлсон, що живе на даху (1955)
- Брати Лев’яче Серце (1973)
- Міо, мій Міо (1954)
- Роня, дочка розбійника (1981)
- Пригоди Еміля з Льонеберґи (1963)
До речі, усі ці книги були перекладені українською. І не будь-ким, а блискучою Ольгою Сенюк. Її переклади – теж окрема пригода.
Герої, що не знають страху
Як на мене, сила Ліндґрен – у чесності. Вона не намагалась “навчати” – вона показувала. Карлсон не був зразковим. Він був хуліганом. Еміль – бешкетником. А Роня – бунтівницею.
“Я не твоя річ! Я не хочу жити за чужими правилами!” – кричала Роня, тікаючи з дому в ліс.
Її герої іноді помилялись, іноді лаялись, іноді плакали. Але завжди залишались справжніми.
Поза літературою: голос совісті
Мало хто знає, але Ліндґрен не обмежувалась книжками. Вона написала сатиричну казку про казкову країну, де податки перевищували 100% прибутку. Називалась вона “Помперіпосса з Монісманії”. Цей текст сколихнув усю Швецію.
А ще – вона запустила кампанію за захист тварин. І добилась закону, який у народі прозвали Lex Lindgren. А це вже не фантазія, а реальні зміни.
“Тварини не можуть говорити. То ми повинні говорити за них”, – казала вона.
Пам’ять, яку не стерти
Ви тільки вдумайтесь: на честь Ліндґрен названо астероїд. У її квартирі в Стокгольмі діє музей. А її обличчя знайоме кожному шведу так само, як Карлсон знайомий кожній українській дитині.
“Коли я була малою, життя здавалося нескінченним святом. І я захотіла зробити його таким і для інших”, – писала вона.
У чому секрет?
Фішка в тому, що Ліндґрен не писала “для дітей”. Вона писала з дітьми – у серці, у свідомості. Її книги не “повчають”, а запрошують до розмови. З дотепом, із теплотою. І з повагою.
І знаєте що? Саме тому її читають досі. І ще будуть читати.
Підсумуємо просто
Астрід Ліндґрен – це ім’я, що асоціюється з дитинством. Але це також – синонім хоробрості, чесності й свободи. А її книжки – то не просто сторінки з ілюстраціями. Це двері. Відчиніть їх.
