Творча спадщина Миколи Куліша
А що, якщо я скажу, що без Миколи Куліша український театр ХХ століття був би зовсім іншим? Його п’єси – це не просто тексти, це відображення епохи, суспільних зрушень, боротьби людини з системою. Але, що найцікавіше, його твори актуальні й сьогодні.
Як так сталося, що людина, яка ще сто років тому створювала український театр майбутнього, досі залишається одним із найбільш дискусійних авторів? Давайте розбиратися.
Початок творчого шляху: від учителя до драматурга
Мало хто знає, але Куліш починав не як драматург, а як учитель. У 1920-х роках він працював у сфері освіти, створював підручники, навіть написав український буквар «Первинка». Саме через роботу з дітьми він зрозумів, що найкращий спосіб донести важливі ідеї – це театр.
Перші кроки в літературі були обережними. Спочатку з’явився роман «Трохим Леміш», у якому Куліш багато в чому описав самого себе. Але справжній прорив стався у 1924 році, коли на сцені Харківського драматичного театру поставили його драму «97».
Це була історія про життя українського села після революції. Відчай, злидні, боротьба – усе це настільки глибоко відгукнулося глядачам, що під час вистави деякі непритомніли. Навіть радянський нарком освіти Анатолій Луначарський тоді сказав:
«Це перша могутня п’єса з селянського життя».
З цього моменту Куліша вже не можна було ігнорувати.
Пік творчості: театр, який не боявся правди
Куліш переїздить до Харкова – тодішньої культурної столиці України. Тут він входить у коло ВАПЛІТЕ, товаришує з Миколою Хвильовим, Лесем Курбасом. Саме в цей період він створює свої найкращі п’єси:
«Народний Малахій» (1927)
Як вам таке: герой, який мріє реформувати людство, але зрештою опиняється в божевільні? Малахій Стаканчик – образ дрібного чиновника, який настільки захоплюється ідеєю «всеочищення», що сам втрачає здоровий глузд.
«Я покликаний оновити світ! Людство повинно стати новим!»
Це гротескна сатира на комуністичні утопії, які вже тоді починали показувати свою неспроможність.
«Мина Мазайло» (1928)
Сатирична комедія, яка досі залишається актуальною. Це історія про русофіла Мину, який вирішив змінити своє українське прізвище на «Мазєнін», бо вважає, що так буде престижніше.
«Навіщо нам українська мова? Краще говорити так, як треба!»
Сатира на русифікацію, українську меншовартість і бюрократію зробила цю п’єсу культовою. Її ставлять і сьогодні, бо вона болісно зачіпає питання ідентичності.
«Патетична соната» (1929)
Якщо ви любите експерименти, то ця п’єса – справжній шедевр. Вона написана у формі музично-драматичного твору, де слово і ритм грають ключову роль. Це історія про події 1917–1919 років, де кожен герой – це символ свого часу.
Цікаво, що під час роботи над цим твором Куліш просив доньку грати на фортепіано уривки з Бетховена, щоб зберегти ритміку у тексті. Він навіть писав:
«Музика – це частина душі цієї п’єси».
Але радянська влада таких експериментів не любила…
Переслідування і заборона творів
І що ж сталося далі? Система не терпіла правди.
- У 1929 році «Мину Мазайла» назвали «фашистською» і зняли з репертуару.
- У 1930-х роках Куліша поступово витісняють з літературного життя.
- У 1933 році його друг Микола Хвильовий покінчив життя самогубством.
- У 1934 році Куліша арештували, а його п’єси заборонили.
Останнім його твором стала «Маклена Граса» (1932) – п’єса про дівчинку, яка через злидні вирішує вбити свого господаря. Символічно, що сам Куліш тоді вже розумів, що його майбутнє – вирішене.
«Я розумію це так, що взято курс на знищення мене як художника».
У 1934 році його відправили до Соловків, а 3 листопада 1937 року – розстріляли в Сандармосі разом із сотнями інших українських інтелектуалів.
Спадщина, яку неможливо стерти
Але знаєте що? Куліш вижив.
Його твори не знищили. Вони продовжували жити у підпіллі, у спогадах, у самвидаві. Лише у 1960-х роках його ім’я повернули в українську літературу, а в 1990-х його п’єси знову почали ставити в театрах.
Сьогодні «Мина Мазайло», «Народний Малахій», «97» та інші п’єси вивчають у школах. Його твори досліджують у наукових роботах, а його постать стала символом «розстріляного відродження».
«Куліш-драматург був талант світового масштабу», – писав Юрій Смолич.
Отож, чи не здається вам, що історія повертає борги? Слова Куліша знову звучать. І, що цікаво, вони зовсім не втратили своєї сили.
