Композиція усмішки «Письменники» О. Вишня

Це одна з тих історій, де кожне слово – як жарт із прихованою правдою. І хоча “Письменники” формально називається усмішкою, під цією легкою формою ховається глибоко продумана композиція. Вона має все – від чіткої експозиції до не менш яскравої розв’язки.

І от що цікаво: всі частини цього “сценарію” працюють на одну мету – висміяти штучність і стереотипи радянської літератури.

Експозиція – хто такий письменник?

Вишня починає несподівано просто: з визначення слова “письменник”. Але не чекайте енциклопедичної строгості. Автор одразу ж вмикає саркастичний режим і дає власну версію:

“Слово “письменник” походить від дієслова “писати”, а не від якогось там іншого дієслова.”

Це й є експозиція. Вона готує читача до абсурду, гри зі змістом і формою. Ми вже розуміємо: попереду не буде класичної історії. Це – постмодерна пародія задовго до того, як з’явилось саме слово “постмодерн”.

Зав’язка – перші кроки в літературу

А ось тут усе знайомо до болю. Юний автор приходить до редакції й показує текст:

“Ось, подивіться… Чи не підійшло б… оце до вашої газети?”

І одразу отримує відповідь: “Не такого нам треба… Нам би якби щоб отакого…”

Цей діалог – квінтесенція письменницької долі в СРСР. Хочеш писати? Готуйся догоджати. І Вишня, ніби майстер шахів, із кількох ходів розставляє фігури – письменник, редактор, ідеологія. Гра почалась.

Розвиток дії – типи письменників

Ось де автор розгулявся на повну. Тут усе – і блискуча сатира, і витончене стилістичне шоу.

Письменники діляться на:

• Прозаїків – “рядок дуже широкий, і дуже довгий, і дуже дешевий”.
• Поетів – “рядок у них коротенький, яскравий…”
• Футуристів – “вони ще не насправжки пишуть, а дряпають”.
• Гумористів – “навіть коли зуби болять, мусять писати щось “веселе””.

“Символісти… потім перевертаються на неокласиків, з неокласиків на пролетарських, з пролетарських на футуристів…”

Як вам таке? Усе чесно й болюче – якби не форма жарту, можна було б назвати цей фрагмент політологічним аналізом.

Кульмінація – талант і гонорар

А от кульмінація – справжній гротеск. Вишня майстерно підводить нас до сакраментального питання: що головне для письменника?

“Найголовніше в письменникові – талант.”

Але є нюанс. Бо талант – штука невидима, примарна. Автор зізнається:

“З декотрими ж і купався навіть і не зауважив, хоч і придивлявсь пильно…”

І от тоді Вишня добиває фінальною фразою:

“Найголовніше для письменника – гонорар.”

Ви тільки вдумайтесь: усе, що було до того – лише розминка. А суть – ось вона. Гонорар – як критерій успіху, рушій творчості, і головне – стимул фантазії.

Ретардація – стилістичні приколи

Перед фіналом – ще одна хвиля гумору. Автор трохи сповільнює темп і насолоджується мовною грою. Чого варта лише ця фраза:

“Коли цього не причеплено, то такий вірш зветься верлібром, або ліверною ковбасою.”

Іронія тут глибша, ніж здається. Бо це вже не просто сміх із форми. Це критика формалізму, в якому втрачається зміст. Така собі усмішка з присмаком гіркоти.

Розв’язка – спробуйте сказати, що він неталановитий

І наостанок – шапку знімаємо. Автор виводить на сцену остаточний жарт – прицільний і точний:

“Попробуйте сказати якомунебудь, що він неталановитий… Та ніколи не скажете…”

Це – іронічне замикання кола. Від слова “письменник” – до автора, який не терпить критики. Смішно? Сумно? Обоє.

Завершальна думка

Композиція усмішки “Письменники” – не просто структурна схема. Це архітектура гумору, вибудувана з точністю хірурга і душевністю лікаря “швидкої допомоги”. Вишня сміється – але не з людей, а з того, як система ліпить з них те, що їй потрібно. І ось чому це важливо: у цьому сміху є правда, яку не скажеш прямо. А він – сказав.