Головні герої усмішки «Письменники» О. Вишня
Коли Остап Вишня береться описувати письменників – тримайся. Він не просто ділиться думками. Він смачно “підсмажує” кожного героя – і аж ніяк не злобно, а з тією лагідною іронією, що пробирає глибше за серйозний аналіз. І героїв у цьому творі чимало, хоч жодного з них не звуть на ім’я. Усе – типажі, живі сатиричні маски з тогочасного літпроцесу.
Центральний персонаж – колективний “письменник”
Цікаво те, що головного героя як такого тут немає. Але водночас – він є. Це узагальнений образ радянського літератора, який ніби виліплений з кожного другого автора того часу. Він нав’язливо носить твори по редакціях, наполягає, просить, переконує, пристосовується до запитів ринку – точніше, ідеології.
“- Так у мене є й таке. Ось… І це не таке… Нам би якраз не такого треба… – Так у мене є й не таке. Тільки вдома… Я принесу…”
Поміркуйте: скільки тут самопожертви? А скільки кон’юнктури? І головне – як багато цієї сцени бачить читач між рядками. Це не просто діалог. Це розшифровка літературної системи.
Типажі як герої – від поетів до гумористів
Окремо варто зупинитися на умовних групах героїв. Вишня ділить письменників за ознаками, і робить це не без насмішки. Дивись, яка штука:
- Прозаїки – “у яких рядок дуже широкий, і дуже довгий, і дуже дешевий”
- Поети – “коротенький, яскравий рядок з римою або асонансом”
- Футуристи – “ще не є справжні письменники… бавляться”
- Символісти – “пишуть віршами “символ віри”… а потім перевертаються на неокласиків”
- Імажиністи – “від слова “і ми мажемо””
- Реалісти – “скінчили реальну школу й не склали конкурсу до політехніки”
- Гумористи – окрема каста. Найбільш нещасна.
І що найболючіше – Вишня пише про себе. Так, так. Він – той самий гуморист, який
“навіть коли зуби болять, мусять писати щось “веселе””.
Образ редактора – мовчазний цензор
А хто ж той, хто читає, приймає і… не приймає? Хто каже: “Не такого нам треба”?
Редактор – ще один невидимий герой. Його роль у творі ключова, хоч він майже не діє самостійно. Він – бар’єр між “письменником” і читачем. Він – голос цензури, ринку, радянського порядку денного.
“- І нема нічого підходящого… Ага! Ось… Почекайте трохи… Продивлюсь… Ммм… “Били ми Врангеля”… “Червонці наші… орли”…”
А тепер подумайте: кому б сьогодні з письменників хотілося чути таке?
Умовний наратор – голос Вишні
І нарешті – сам Вишня. Він не просто автор. Він – частина цього текстового театру. Його голос – то глузливий, то співчутливий, то саркастичний, то ніжний. Він – свій серед своїх. Знає, де болить. Але лікує не моралізаторством, а сміхом.
“Талант – це штука дуже тендітна, і про його краще багато не будемо писати… Бог із ним.”
Це ж геніально. Наче сказав усе – і нічого. І лишив поле для роздумів.
Що ми маємо в сухому залишку
Головні герої усмішки – не окремі особи, а ролі. Маски. Тіні епохи. Вони смішні, сумні, справжні. І хоч безіменні – надто впізнавані.
Ключові типажі:
- настирний початківець;
- письменник-кон’юнктурник;
- поет-абстракціоніст;
- гуморист із натягнутою посмішкою;
- редактор-інстанція;
- іронічний наратор.
“Попробуйте сказати якомунебудь, що він неталановитий… Спробуйте… Та ніколи не скажете…”
Це не просто рядки – це дзеркало. І не лише минулого. Дехто побачить у ньому себе й сьогодні.
Завершальна думка
Ця усмішка – не про героїв, а про середовище. Але середовище складається з людей. І от ці “люди” – такі, якими ми їх бачимо у Вишні: смішні, трохи трагічні, кумедно трагічні й трагічно кумедні. І, чесно кажучи, дуже живі.
