Короткий зміст усмішки «Письменники» О. Вишня

Остап Вишня у своїй усмішці “Письменники” жартома і дуже влучно розповідає, як саме “робляться” літератори. Це не просто смішна історія – це ціла мініатюрна енциклопедія про творчість, систему, лицемірство, і, звичайно, талант. Або його імітацію.

Як усе починається – з “отакого, не такого”

Оповідь починається із сцени, знайомої кожному, хто хоч раз щось писав. Молодий автор приносить до редакції свій текст. Редактор відповідає:

“Не підійшло б… Знаєте… Не такого нам треба… Нам би якби щоб отакого…”

Автор не здається, обіцяє ще принести. Потім ще. І ще. І приносить. І врешті потрапляє на шпальти. Отак з’являється новий письменник – із наполегливості, вдачі, і безкінечного “я ще маю”.

Цей момент – не просто веселий. Він говорить прямо: літературна слава – це часто не про талант, а про вміння вписатись у формат. І ще про те, як швидко людина, щойно почавши писати, вже критикує класиків:

“У Тичини, знаєте, є щось старе… Не скажу напевно, що саме, але щось є…”

Як вам таке: ще вчора – “принесіть іще”, а сьогодні – “Тичина вже не той”.

Письменники, як вид – класифікація з гумором

А далі починається справжній “зоопарк жанрів”. Вишня, з присмаком іронії, розділяє всіх письменників за формою тексту:

• Прозаїки – у них довгий рядок, дешевий і широкий.
• Поети – короткий рядок із римою або асонансом.
• А футуристи – це взагалі інша історія. Вони ще не пишуть, а тільки “дряпають”.

“Рядок у футуристів безформений якийсь, бо, кажу ж, вони не насправжки ще пишуть, а дряпають”

Це не просто смішно. Це сатира на псевдоінтелектуалізм, де за химерними формами ховається повна відсутність сенсу. Але Вишня не зупиняється – він ділить авторів і за ступенем зрозумілості.

• Символісти? Пишуть “символ віри” і гублять свої символи, мов паспорти.
• Імажиністи? Від “і ми мажемо”.
• Реалісти? Ті, хто не вступив до політехніки.

Це все одночасно і смішно, і боляче – бо в кожному з цих жартів ховається правда про безсистемність, підміни й позування.

Гумористи – найнещасніші з усіх

А от гумористам, каже Вишня, гірше всіх. І він це знає зсередини, бо сам – гуморист:

“Навіть коли зуби болять, мусять писати щось “веселе””

І ось вам парадокс: смішне – народжується не від радості, а з болю. Ти можеш бути виснаженим, хворим, без настрою – а текст повинен викликати сміх. Бо інакше – “не формат”. Це вже не просто сатира. Це сповідь.

Талант – є чи його вигадали?

Вишня торкається ще однієї теми – дуже слизької:

“Письменники всі талановиті. Їйбогу, всі. Нема неталановитих письменників. І не буде ніколи”

Це звучить ніби щиро, але насправді – з тонкою іронією. Бо, далі він додає:

“От тільки де в письменника той талант знаходиться – не знаю”

І отут смішне стає філософським. Бо справді – як відрізнити талановитого від навченого пристосуванця?

А гонорар – то святе

І нарешті – найщиріша частина. Про гонорар. Тут Вишня навіть не ховається за іронію:

“Найголовніше для письменника – гонорар”

Бо як би там не було з музою, платформою чи талантом – жити на щось треба. І Вишня прямо показує, що саме гонорар часто штовхає автора писати, навіть якщо нічого не хочеться. Навіть якщо натхнення – нуль.

Навіть якщо бачиш банальну картину на вулиці – все одно обгортаєш її поетичними словами, бо:

“Коли б не було на світі гонорару… він би пройшов мимо”

Ось така щира, трохи гірка, але дуже правдива розв’язка.

Що в підсумку?

“Письменники” – це не просто веселий текст. Це гостра, чесна, дуже людяна розповідь про те, як у радянській дійсності (і не тільки в ній) формувався літератор. Тут і про боротьбу за друк, і про втрату себе заради формату, і про біль смішних текстів, і про талант, якого ніхто ніколи не бачив, і про гонорар – як єдину стабільність у творчості.

А знаєте що? Прочитавши цю усмішку сьогодні, важко сказати, що щось сильно змінилось.