Переказ (скорочено) усмішки «Письменники» О. Вишня

Це – той самий випадок, коли сміх і правда йдуть поруч. Уявіть собі: хочеш стати письменником – бери ручку і вперед. Пиши, пиши й… ще раз пиши. Але не просто так – без нікотрого впину, як каже сам Вишня.

Як усе починається

І ось перед нами він – майбутній літератор, трохи сором’язливий, але сповнений надій. Приходить до редакції з рукописом і несміливо питає:

“Ось, подивіться… Чи не підійшло б… оце до вашої газети?”

Редактор перегортає папірці, хитає головою:

“Не такого нам треба… Нам би якби щоб отакого…”

На це новоспечений автор відповідає без тіні сумніву:

“Так у мене є й таке. Ось…”

Знайомо? Точно не одна така історія блукає кулуарами видавництв. Але що далі? Далі все за класикою – поки не надрукують.

Письменник “створився” – що тепер?

І от він – вже не просто хтось із вулиці, а письменник кваліфікований. Має публікації, ділиться думками про “форму і зміст”, сміливо критикує метрів:

“У Тичини, знаєте, є щось старе… Не скажу напевно, що саме, але щось є…”

Але це ще не все. Разом із літературним стажем у нього росте і… чуприна. А з нею – і ідеологія, і платформа. Правда, Вишня чесно підколює: платформа ця не та чи інша, а виключно радянська.

Види письменників

Далі – цілий феєрверк типажів. Вишня з легкістю, наче в цирку, перекидається з одного стилю на інший.

• Прозаїки – ті, у кого рядки довгі, широкі і дешеві.
• Поети – рядок короткий, блискучий, з римою або асонансом. А коли без рими – верлібр, або ліверна ковбаса.
• Футуристи – ті, хто “ще не справжні письменники”, бо “поки що граються”.
• Символісти – вони пишуть про глибоке, але самі іноді губляться у своїх символах.
• Імажиністи – все просто: “і ми мажемо”.
• Реалісти – це ті, хто не вступив до політеху, от і пише, що бачить.
• Гумористи – особливий вид. Вони, навіть коли зуби болять, мусять вигадувати щось веселе.

“Нещасний народ усі гумористи…” – з болючою усмішкою додає автор.

А як щодо таланту?

Тут Остап Вишня теж не мовчить. “Письменники всі талановиті. Їйбогу, всі. Нема неталановитих…”

Цитата, звісно, з іронією. Бо іноді, як зізнається автор, навіть купався з кимось і не помітив у того жодного таланту.

“Дивишся: людина як людина… Сяде писати – талант…”

Наче привид. Є, але не видно.

І найголовніше – гонорар

Так, саме він – справжній двигун творчості. Не ідеї, не натхнення – а гонорар. Автор навіть визнає, що погоджується з думкою теоретиків, які вважають його “головним чинником у психології творчості”.

І щоб підкреслити це – приклад поета, який, побачивши на вулиці тічку з собаками, раптом згадує… гарну дівчину. А все – через гонорар:

“Коли б не було на світі гонорару… він або пройшов би собі потихеньку повз неї…”

То про що ж ця усмішка?

Це одночасно смішна і болісна історія про:

• початківців, які з усіх сил намагаються втиснутись у літературу;
• конвеєрність радянської друкарської машини;
• псевдопрофесіоналізм, що ховається за словами “зміст”, “форма” і “платформа”;
• жанрові ярлики і штучні класифікації;
• письменницьку долю, в якій талант часто не головне.

Фінальна думка

А знаєте що? Цей текст – не просто гумор. Це крик правди, замаскований під смішинку. Остап Вишня показує не тільки як “письменники получаються”, а й те, як легко загубити в усьому цьому найважливіше – щирість. І тут уже точно не до сміху.